СІЛЬВА

Сільва

Вона заявила про своє народження писком і чула, що біля неї пищать братики і сестрички. Мама-кішка тривожно мурчала. А ще чулися голоси, яких вона не розуміла, але в їхньому тоні відчула небезпеку.
- То що? Їх потопити?
- Не можу я їх топити...
- Ну то кішку не випускай із дому, викину на смітник, раптом якась чужа їх прийме...

І ось вона повзає на холодному бетоні, її шубка так і не висохла, злиплась; а ще якісь страхітливі чудовиська дзижчать і кусають. Братики і сестрички вже затихли. Але вона не може з цим змиритися і протестує пронизливим писком: “За що ви так зі мною?!”
Чула, як хтось говорив то співчутливо, то гнівно, то бридливо. І на цьому все. Її обнюхували схожі на маму, але пихкали й тікали геть.
І ось знову хтось до неї принюхується. І раптом: “Гав-гав-гав!” Хтось схиляється, обгортає її виноградним листом і бере на руки. Вона далі пронизливо пищить: “Хочу до мами! Я замерзла! Голодна! Де моя мама?!”
- Бідненька, - чує, - що з тобою робити? Підемо до Віри. Вона щось придумає.
Стало тепліше, спокійніше, навіть не тривожило протестуюче десь поряд гавкання. Її несли на руках, які її приспали.
Прокинулась від стуку. Вона ще й досі була у виноградному листку. Стукали довго, але ніхто не відповідав.
- Ну що ж, кицюню, пішли до мене.
Її кудись понесли, поклали на тепленьке. Потім занурили у щось тепле, як було в мами, але полили чимось пахучим і почали неприємно терти вовночку. Новий запах і піна їй не сподобались, і вона знову запищала. ЇЇ сполоснули тепленьким, витерли, далі щось страшенно зашуміло і подуло гарячим.
- Що за жах? Що ви зі мною хочете зробити? Я хочу жити! Я хочу їсти!
І чудо: страхіття перестало шуміти і дути, і їй нарешті вперше дали напитися молока. Тепло і надія вливалися в маленьке котяче тільце і душу. Її вкладено на тепленьке і м'якеньке, стало затишно і спокійно.
- Як її назвати, сину?
- Ти що, хочеш її залишити?
- Ні, віднесу Вірі ввечері. То як: Мурліна, Сільва?
- Хай буде Сільва.
“Я — Сільва!”- і поринула в сон.

Захотілося знову їсти, і Сільва прокинулась, оповістивши про це писком.
- Сільва, манюня. Дора, йди поглянь, яку кицьку ти знайшла.
Але собака попереджуюче загарчала.
- Дорочка, - хазяйка простягла до собаки руку. - Ой! Стас, вона мене вкусила! Дора!
- Вона тебе, мамо, ревнує. Дора, так не можна!
- Гаразд, зараз усім буде добре. Пішли, Сільво.
“Куди пішли? Не хочу!!!”
На цей раз на стук відчинили.
- Віро! Сюрприз!
- Наталю, де ти її взяла? Яка гарненька!
- Віро! Знову ці коти! - вийшов з кімнати Василь.
- Так, іди звідси, дивись свій телевізор! Я утримую і себе, і тебе, і котів.
Василь лайнувся і вийшов.
- Знайшли з Дорою біля альфаторів. Інші вже не дихали, а ця повзала і нявчала на всю округу. В тебе якась кішка часом не окотилася?
- От бачиш, кажуть: як на вік, то знайдеться й лік. Їй судилося вижити, вона принесе тобі щастя і гроші! Шкода, що ви пізно гуляли, а то б інших могли врятувати.
- Ой, Віро! Ти - як та циганка! Я її підібрала для тебе, принесе тобі вона і щастя, і гроші. І твій Василь за це мені не раз подякує... “незлим тихим словом”.
- Наталю, послухай, вона ж іще трьохмасна! Точно-точно...
- То що ж, кішка є?
- Є, під ванною її заховала з кошенятами. Анфіса четверо привела, їм уже півтора тижні, ходімо, може, прийме.

Сільва відчула пахучу м'якеньку шерсть нової мами, тепло інших кошенят, які мирно і сито сопіли. Анфіса обнюхала “подаровану” донечку, нявкнула до неї, вивернула живіт і мурчанням запрошувала пити молоко.
- Дивись, вона її ще й лапою до себе підгрібає! Хто б міг подумати!
- А я ж і кажу, що як на вік, то...
- ...знайшлась Анфіса! Ну що ж: happy end! А мені пора. Бувайте!

Кошенята бігали по кухні, перекидалися, стрибали. Сільва за ними тільки дибала і нявчала. Але з нею не хотіли гратися: мала, неповортка. І вона верталася до Анфіси і гралася її хвостом. Інколи заходила хазяйка, брала її на руки.
- Наталю, забирай її, вона вже почала сама їсти.
- Ну, по-перше, вона ще мала, а по-друге, я її не збираюся забирати. В мене вже є Дора, а вона ревнива.
- Нічого, собака звикне. А мені теж треба кошенят уже десь діти, бо Василь бурчить, що повикидає їх на вулицю. Я вже двох майже пристроїла знайомим...
- То й інших десь роздаси. Я теж на роботі попитаю, раптом кому треба.
“Нащо когось питати, ти моя хазяйка, забирай до себе”,- нявчала на руках Сільва.
- Та й криклива ж яка! Іди до своєї мами, - і Наталя зсадила її до кішки.

Одного разу, коли Віра була на роботі, Василь таки вигнав усіх їх з квартири. Малі залишились самі в коридорі, почали шукати маму, але та була десь на подвір'ї. Вони всі забилися в якийсь темний куток. Але через деякий час голод подав про себе знати, і кошенята, вийшовши з укриття, почали кликати Анфісу. І тут зайшов, гойдаючись, у коридор якийсь молодик.
- У-у-у! Гади! Як ви обридли! Знову Віра вас понастягувала! Куди не глянь — одні коти! Витравлю усіх!
Кошенята кинулися врозтіч. Сільва залишилися сама й припала зі страху до підлоги.
-Геть звідси!
І тут Сільва побачила, як мелькнув черевик — різкий біль — і вона відлетіла під якусь стару шафу, ударившись об плінтус.
“За що? - занявчала мала. - Боляче! Де ви всі? Анфіса! Віра! Наталю! Дора!”
Сільва нявчала від нестерпного болю; ніхто не йшов на допомогу; лише чула, як Дора гавкала до неї з зачиненої квартири.
Незабаром прибігла захекана Віра. Їй зателефонувала сусідка, яка все бачила, але боялася п'яного Крамаря, тому й не оборонила малих.
- Сільва, манюня, вилазь, - кликала Віра.
Але було настільки страшно і боляче, що кошеня на передніх лапках (задні боліли й не слухались) відповзло ще глибше. Віра стала навколішки і, рукою намацавши пухнасту грудочку, витягла з-під шафи. Сільва нявчала від болю, а Віра плакала над нею, як дитина. Далі позбирала інших кошенят, які, почувши знайомий голос, почали вилазити зі схованок, в картонну коробку і занесла додому.
Сільва чула, як Віра лаяла Василя і грозилася наступного разу викинути його самого з валізами; далі сварилася по телефону з якимись міліціонерами, що вони ухиляються від виконання статті 27, в якій говориться про захист тварин від жорстокого поводження, і грозила вже їм.
А потім прийшла Анфіса, почала бідкатися біля найменшої донечки, облизувати її. Облизування заспокоювало душу, але завдавало болю в тілі, і Сільва скаржилася мамі. Увечері прийшла і Наталя.
- Що ж це тобі так не щастить, кицюню? Я чула, Віро, що Крамаря забрала міліція. Сусіди палко смакують новину, що тепер уже за котів саджати будуть, - усміхнулась.
- А чим коти гірші людей? Нікому не шкодять... А я сказала, що буду скаржитись в прокуратуру на їхню бездіяльність, так приїхали швидко. Ну а Крамар якраз не встиг проспатись, нагрубив міліціонерам... От і забрали його. Я завтра на роботі, а ти, Наталю, віднеси її у ветлікарню і візьми довідку, я ще й в суд на того п'яницю подам.
- У суд, Віро, вже занадто, а ось оглянути у лікаря її не завадить.

Сільва лежала в коробці і жалібно нявкала. Дора спочатку в знак протесту залізла під ліжко, але потім цікавість і співчуття взяли гору. Вона заглядала до коробки і тихенько скавчала: їй було шкода маленьку кицюню, яка тепер стала відомою в будинку. Сердобольні бабусі приходили її провідати, поохати і принести щось добреньке. А заодно і Дорі якась смакота перепадала.

Сільва ніяк не могла звикнути до вулиці: скільки звуків, людей, котів, собак. Хіба хазяйка не розуміє, як їй страшно. Он, ідуть собі з Дорою попереду, а їй доганяй. Наталя говорить собі по телефону: “Відчепись… Забудь.. Не телефонуй...” Таке враження, що вона забула взагалі про існування кошеняти. Ще й біжить чорний собака з провулку, і прямо на неї. “Няв!Допоможіть!” І тут Дора, яка постійно ігнорувала нового жильця, повернулась і загарчала на більшого за неї вдвічі пса. І диво: той підібгав хвоста і втік.
- Молодець, Доро! - похвалила хазяйка. - Знай наших!

...І ось Сільва лежить в коробці, а біля неї попискують п'ятеро малят. Її охопило тривожне почуття — почуття материнства.
Над ними схилились із цікавістю хазяйка і сусідка. Дора теж бігала навколо коробки і скавчала: на неї менше звертали увагу. Але раптом сусідка почала брати на руки кошенят і розглядати. Сільва тривожно занявчала.
- Це ж треба, - говорила Оксана, - аж п'ятьох привела! Ти сама потопиш, чи покличеш бабу Ганну з другого поверху?
- Ти що? Вона ж їх уже вилизала, нагодувала…
- То й що? А так біля будинку буде ще більший котячий розплідник. Машини їх постійно збивають… На поверсі будуть шкодити..
- Щось придумаю, але вони будуть жити. Он глянь на Сільву: які в неї очі злякані, ніби розуміє, про що говоримо…
Як тільки всі пішли, Сільва заспокоїлась і почала нявкати до подруги, аби і Дора помилувалась її дітьми.

Для Сільви було великою втіхою, коли кошенята підросли і почали вилазити з коробки. Вони кумедно дибали по килиму, Дора гавкала, підбігала до кожного і штовхала носом, заохочуючи гратися. Ще не так давно вона штовхала Сільву, а та падала і намагалася втекти від набридливої Дори. Тепер же доросла кішка качалася серед своєї малечі і ловила їх по черзі лапами.
Сільву невдовзі з кошенятами переселили на подвір'я в загорожу, де Віра підгодовувала своїх котів. Наталя, вигулюючи Дору, виносила котячому сімейству щось смачненьке. Неслухняні кошенята вилазили крізь отвори сітки на алею, і перехожі часто зупинялися помилуватися кумедними стрибками і борюканням.
Якось з'явились якісь чоловік із жінкою, що тримала клітку. Вони поговорили з хазяйкою, і та взяла її сіреньку Соню і рудого пухнастого Маркіза , погладила їх і… посадила в клітку.
Через три дні під'їхала чорна машина, з якої вийшла худенька дівчина, з тату на всю руку, і їй віддали ще одного рудого пухнастика — Яшку. Дівчина захоплено його оглядала:
- Який же ти гарнюсінький! Ще кращий, ніж на фото! Візьміть, щоб прижився, - і сунула Наталі в руку якусь купюру.
- Це ж треба, - почувся збоку голос Оксани, - за якихось безпородних ще й такі гроші дають!
- Не в породі щастя, - відповіла Наталя (вона знала, що Оксана ніяк не могла через Інтернет продати своїх бобтейлів).

Сільва, бачачи, як катастрофічно зменшується кількість її кошенят, перенесла двох (біленького Сніжка і тигристу Алісу) у сусідній двір через дірку в паркані. І коли їй Наталя виносила поїсти та допитувалася, де вона поділа малих, Сільва задоволено мурчала, ніби говорила: “Ти про що?”
Та одного разу кішка сама прибігла до Наталиної квартири і почала нявкати та дряпатися в двері. Дора радо загавкала, заспана Наталя прочинила двері: “Заходь, Сільво! Зголодніла?” Але та відбігла від дверей і, оглядаючись, кликала за собою.
Надворі чулося панічне нявкання. Сільва видряпалася на дерево: там на гілці сидів Сніжок і розпачливо нявчав. Кішка стрибнула на трішки нижчу гілку і замурчала до котика, потім знову повернулася до нього, і знову вказувала, як треба переміщатися. Але Сніжок боявся нижче спускатися. Сільва зістрибнула з дерева, вляглася під його стовбуром і подивилася на хазяйку: “Твоя черга...”
І ось подряпані Наталчині руки — і Сніжок із сестричкою Алісою граються в траві.
Пройшло десь два тижні — і знову халепа. Кошенята підросли і вже не дуже слухали Сільву. Вони побігли гратися на дорогу, де в будь-який момент із-за рогу могла вихати машина. Кішка сердито нявчала, заганяла їх на узбіччя; але малим така гра дуже сподобалась, і вони знову вискакували на дорогу, де за ними так смішно бігала мама-кицька. І знову Сільві довелося йти по допомогу до хазяйки…

Якось Наталя вийшла з Дорою провідати кошенят. Біля них навприсядки був якийсь чоловік і підгодовував котяче сімейство ковбаскою. Побачивши Наталю, він посміхнувся:
- Ваші?
- Так, мої.
- Моя мама хоче завести собі білого кота, вірить, що такі приносять здоров'я. Ви б не погодилися віддати свого вихованця?
- Так, будь ласка, можете його забрати. Тільки раптом щось не так — не викидайте його, краще принесіть назад.
- Я його сфотографую і покажу мамі. Можна ваш номер телефону, щоб я міг зв'язатися в разі позитивної відповіді?
- Гаразд, записуйте…

...Так Сільва принесла Наталі і щастя, і кохання, і достаток. Але це вже інша історія...

Уважаемый читатель, оцените пожалуйста данное произведение!
Голосов пока нет

Рецензии

аватар: Алексей Гуров

Таня, говорил ли Вам кто-либо, что у Вас мужская, Хэммингвейская  манера  письма -без сюсюканья  и.главное,без монотонных вводных определений  и   объяснений... У Вас -литература !

аватар: Татьяна Жихарева

Нет, Вы Алексей, первый говорите. Я и в самом деле не люблю лишних слов, пейзажей, портретов... Для меня главное динамика, а остальное читатель нарисует и сам. Спасибо Вам.