ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПРАДІДА ЮХИМА

Хатина діда Юхима стояла під величезним старим осокором. Для його коріння навіть ґрунту було замало. Воно то тут, то там випиналося старими суглобами, підіймаючи тверду, як камінь поверхню просторого двору. Дід Юхим – це мій прадід. З осокором, схоже, вони були однолітками. То ж за плечима мали вже дев’ять з лишком десятків кожен. Влітку дід Юхим ходив у білій сорочці з домотканого полотна та у вигорілих на сонці бавовняних штанях. Якого вони були кольору, коли багато років тому над ними мудрував невідомий швець, здогадатися вже було важко. Розлогий солом’яний бриль з двома дірками, прогризеними мишками якоїсь зими у коморі, мав почесне призначення: оберігати дідову голову від спекотних сонячних променів. І хоча цілими днями дід сидів на ослінчику в тіні осокора, все ж бриля з голови ніколи не скидав. Розкішна біла борода прикривала комір та застібку дідової сорочки, немов дитячий нагрудний фартушок. Такої гарної бороди я ні в кого в селі не бачила. Хіба що дід Кость із Безодні ще міг позмагатися з дідом Юхимом у номінації «краща борода села». Та про такі конкурси тоді ще мало хто здогадувався, бо часопис «Всесвіт» передплачували далеко не всі, а телебачення в селі в ту пору ще не було. Їв дід виключно дерев’яною ложкою, виструганою своїми ж руками. Металеву не признавав, бо вона безжально обпікала його старечі губи. Коли згадую прадіда за обіднім столом, то перед очима чомусь виникає глибока миска «салятирка» з молочною локшиною. Чому так називалася та миска не знаю до цих пір і в словниках та енциклопедіях різних років видання такого слова не зустрічала. Пам’ятаю лише що з такої миски, якщо вірити випадково почутим розмовам дорослих, їли односельці вагомих габаритів або люди з неабияким апетитом. Дід Юхим до їх категорії відношення не мав, але їв саме з такої миски, бо в ній було де розгулятися його чималій дерев’яній ложці. Зі свого подвір’я дід Юхим не виходив вже багато років. Лише під вечір, коли з череди поверталися корови, він, поклавши лікті на товсту перекладину, що перекривала чужим тваринам вхід на його подвір’я, виглядав на вулицю, чемно бажаючи здоров’я сусідам, що виходили зустрічати свою худобину. Вдень його улюбленим маршрутом була стежка до красивої левади з високими вербами та осокорами в кінці городу, густо зарослої осокою та дикими жовтими півниками.
- Дідусю, а чому ви нікуди не ходите, а тільки в городі та на подвір’ї крутитесь? – пам’ятаю малою, якогось дня, запитала я діда.
.- Ти ж бачиш, що на городі опудала немає. Хто ж горобців від соняхів відганяти буде? – жартуючи відповідав дід Юхим питанням на питання.
- То поставте опудало. Що, старої куфайки чи піджака не знайдете? – не розуміла я дідусевих жартів.
- Та знайдеться, там в коморі дрантя повно. Та куди ж мені вже ходити? Ще десь помру серед села, то ще й людям клопоту нароблю.
.- Старенькі ж у ліжку помирають, або на лежанці. Та ще й до того лежать довго, не підводячись із постелі. То той в селі, кажуть, лежить і вже не встає, то інший, а ви ж ще ногами ходите, ̶ ніяк не могла я вгамуватися, ̶ чого ж вам помирати?
- Та щось у сере́дині інколи болить, та й сил уже немає.
І повернувшись до відчинених хатніх дверей покликав:
- Федоро! Ти пересипала зерно з домовини в солом’яники? Я тобі ще коли казав?
Бабуня Федора – це сестри моєї бабусі Мотрі, то ж і моя бабуся і дочка діда Юхима. Мешкала вона в одній хаті з батьком.
- А що це вам так приспічило, тату? Там зерна лишилося курям місяців на два, для чого ж його в солом’яник пересипати? Хіба нема чого робити? – чулося з хати.
- Та казав же тобі: щось в сере́дині болить. Поклич завтра зранку Дмитра, хай прийде, підстриже мене та бороду підрівняє.
- Ой лишенько! – вибігла з хати бабуся. – То може лікаря Юру Юровича покликати, хай послухає вас?
- Чого мене слухати, що він там почує? Хай Дмитро прийде завтра…
Дмитро це мій дядько, старший брат мого тата, син моєї бабусі Мотрі, та дідів Юхимів сорокапятирічний внук.
Я, не до кінця розуміючи їх діалог, зачаровано дивилась на дідусеву бороду. Мені завжди хотілося попросити дозволу у діда Юхима, щоб позаплітати кіски з білого, як льон закучерявленого волосся, але боялася, що він мене насварить. То ж коли вже руки знову нестерпно засвербіли від такого бажання, побігла на город заплітати кукурудзяні рильця.
Наступного дня під вечір до нашого двору прибігла ще одна бабуся – дядина мого татка.
- Ой, Ригоре, тато померли, - повідомила крізь сльози. – Зранку Дмитро їх підстриг , бороду підрівняв, а по обіді лягли спочити, та й більше не встали.
На старому подвір’ї під осокором зібралася вся наша велика рідня: діти, внуки та правнуки діда Юхима. В хату заходити мені було боязко, то ж крізь відчинені двері спостерігала, як одні заходили, інші – виходили з дідусевого помешкання, а бабуня Федора вибирала пригорщами зерно с домовини, яка вже не один десяток років стояла у коморі, наповнена житом. До двору ввійшли принишклі сусіди з опущеними головами. Якась тітка взялась повчати, як і що робити:
- Треба пошити подушечки з кумачу для медалей. Перед похоронною процесією зараз прийнято нести на подушечках… Гарно так… У діда Юхима ж є, напевно?
- Та звичайно ж є, та ще й скільки… Але ж то хрести всякі, ще царські нагороди, ̶ відповів хтось із родичів.
- Ой, то це ж він за радянську владу і не воював, ̶ розчаровано замовкла тітка, а потім додала : ̶ То, мабуть, і не треба подушечки шити.
Мені стало до сліз боляче, що дідуся будуть нести без нагород, і ніхто не дізнається, що він теж колись був героєм. Я ткнулася носом в мамин рукав і тремтячим голосом тихенько попросила:
- Мамусю, поший, будь ласка подушечки для дідусевих орденів та медалей. Хіба ж він гірший за інших? Він же кращий ....
І раптом розплакалася. Мама погладила мене по голівці, притиснула до себе і заспокоїла:
- Пошию-пошию, не плач. Тканина червона в мене є.
Я крізь сльози, але все ж переможно подивилася на ту недобру тітку, яка чомусь засумнівалася в героїчному минулому мого прадідуся.
Коли діда Юхима проводжали на кладовище, попереду процесії сільські чоловіки несли червоні подушечки з пришпиленими до них царськими нагородами. Стільки нагород, мабуть, ні в кого в селі не було. Я йшла, за дідовою домовиною, тримаючись за мамину руку, серед численної нашої рідні і подумки пишалася, що цей гарний дід, що навіки заснув, завчасно поклопотавши про свою, незрівняну ні з чиєю, бороду, ̶ саме мій прадід.
Царство небесне тобі, мій шановний, мій любий пращуре…
27.01.2013

Уважаемый читатель, оцените пожалуйста данное произведение!
Ваша оценка: Нет (2 голоса)